— Не треба, не треба, голубчику, не треба!… — швидко-швидко гладить мою руку Шапочка й ховає її собі в муфту. І як-тільки я хочу говорити, вона ніжно, жалісно говорить «не треба, не треба», гладить мою руку, пригортається до мене. Це чудним способом утишує мене. І я потрохи зовсім отямлююсь.
Ми ще довго мовчки їздимо вулицями, й, нарешті, Шапочка зупиняє візника біля свого дому. Я не хочу йти до неї, але вона тим самим ніжним, невідступним голосом упрохує, й я скоряюсь.
— Ви не бійтесь, ви будете сидіти в мене. Я тільки скажу декілька слів Марусі, й нас ніхто не турбуватиме.
Мені соромно, боляче соромно. Чи розуміє це Шапочка, чи ні, але вона не заговорює до мене, не дивиться на мене й довго пише комусь листи. Чи тільки прикидається, що пише?
Мене вмить щось підкидає, й я схоплююсь.
— Я піду! Прощайте!
Шапочка в ту ж мить кидає свої писання, підбігає до мене й хапає за руку.
— Куди? Ну, куди ви? Не треба, милий, не треба!
— Пустіть, Шапочко! Пустіть! Тепер я піду. Я мушу рятувати свою казку.
— Яку казку? Голубчику, дорогий, ви хворі, не треба же! Це божевілля! Це не так треба! Будемо инакше. Любий, милий, не треба!
— Ні, Шапочко, не можу. Мушу. Так ми не можемо жити. І ви самі це добре знаєте. Я мушу хоч раз довести до краю. Инакше…
Я вириваю руку й виходжу.
|