— Що вам треба від мене?
— Щоб ви вигнали мене. Прошу! Будь ласка!
Він навіть робить два кроки до стола, де я сиджу.
Я бачу, що він формально хвора людина: губи запеклися, очі фосфорично блискають, руки трусяться, ввесь пошарпується якось.
— Виганяти вас нема за що! — кажу я спокійно й холодно. — Я прохаю вас сказати, що вам треба від мене й не забірати мені часу, я дуже занятий.
— Мені треба дати вам зрозуміти, що ви не мали ніякого права, чорт вас забірай, пропонувати мені ту гидоту! Ви по собі судили. І, мабуть, гадали, що всі такі, як ви. Коли б ви мені триста тисяч пропонували, — чуєте, триста тисяч! — то й тоді я вам одповів би таксамо. І ви це самі знали, знали добре, але хотіли поглузувати, помститись за те, що самі зробились паскудником. Можете кликати свого локая! Чуєте? Так, ви паскудник, це я вам отверто кажу. Кличте локая!
— Заспокойтесь, Нечипоренко, і не хвилюйтесь по-дурному. Я не маю ніякого наміру кликати локая. В мене тільки одно прохання: чи не можете ви вилаяти мене швидче, я занятий.
— Я не лаю вас, а серйозно і спокійно кажу вам, що ви паскудник. Бо тільки паскудник може бути такий жорстокий і цинічний. Людина помірає з голоду, колишній товариш, людина, яка шукає чесної роботи, а їй цей товариш, що колись був у революціонерах, цей… мерзотник, пропонує гидоту. І називає це заробітком. Ваш заробіток, це правда, але не мій. Не мій!
Він робить іще крок до стола, грізно трясе шапкою, затисненою в кулаці. Я дивлюсь на його спітніле лице й розумію, що йому треба вилаяти мене, треба
