нема його, він не існує, я не знаю його, не думаю про його!
Але, даючи собі слово, я в цю ж мить, з нудьгою та зневагою до себе, знаю, що не додержу слова. О, як я зневажаю тоді себе! Нікчемний, недороблений, кирпатий Мефістофель! Ні в чому я не можу дійти до кінця. Навіть у злому я не то стомлююсь, не то лякаюсь і зупиняюсь на півдорозі. Рідко яку книжку я дочитую до-краю. Мої довгі судові справи наганяють на мене нудьгу, я спішу скинути їх з себе, передаю иншим, калічу, програю. Ненавиджу і мщуся я тільки вибухами, спокушаю в один замах, а коли треба робити методично, постійно, тягом, прохолоджуюсь, і нічого не виходить. Коли на мене нападає хвиля, і я хочу зробити комунебудь щось добре, то треба, щоб це було зроблене відразу, а то я починаю нудитися своєю чеснотою, вона надокучає мені, я критикую і сміюся з себе, а кінець-кінцем виходить по Писанію: «Аще доброє хощу, злоє содіваю». Содіваю злоє, навіть не бажаючи того, — виходить само собою.
Але вигляд маю людини сильної, енерґічної, насмішкуватої. Можливо, що тому сприяє моя зверхність і зверхній вияв мого «я». Хоча на підставі сеї ж таки зверхности мене прозвали так влучно.
|
|
Сиджу на Володимирській Гірці! Внизу широко розлився Дніпро, затопивши острови і Слобідку. В далині м'ягкими сумирними лініями манячать Дніпрові гори. На них біліє церква манастиря, звідси подібна до надмогильного пам'ятника. Ліворуч розлігся галасливий, завзятий, торговельний і брудний Поділ.
