Її ніс і підборіддя неначе загострились і зблідли за цей час, що ми не бачились. Ніздрі сьогодні не рожеві, а жовтяві і схвильовано поширяються. Вся вона якась чужа мені, викликає легкий жаль.
— Я хотіла тебе про дещо спитати, — бігаючи очима й лякаючись того, що скаже, каже вона, силуючись одначе бути холодною й недбалою.
— Будь ласка, Соню. До твоїх послуг!
— Ти маєш час?
— Скільки хочеш. Завсіди радий…
Цікаво, дуже цікаво, що вона хоче спитати.
— Ти скажеш мені правду?
— Неодмінно.
— Добре. Дякую.
Вона вдає, що не помічає моєї посмішки та легкого тону, який не відповідає її настроєві. Цим вона немов зобов'язує мене бути дійсно правдивим.
— Скажи: вчора в тебе був Дмитро?
— Був.
— Про віщо ви з ним балакали?
— Гм! Про ріжні речі. Я не знаю, чи я маю право казати?
Вона похиляє голову й деякий час мовчить. Потім сухо, відривчасто кидає:
— Ти, здається, виїжджаєш у Крим?
— Так, мабуть.
Вона ще трохи мовчить. Далі, все таксамо, немов вириваючи з себе слова:
— Так не скажеш про розмову?
— Я не маю уповажнення, Соню.
— Бувай!
І, не хитнувши навіть головою, не подивившись на мене, хутко йде вперед. По її спині й по капелюсі я
