— Так, Соню! Андрійко — його! Це треба раз на все признати й покінчити! Ти ж подумай! Людина вісім літ любить сина, зрісся з ним, і раптом… син — не його, чужий! Та вже через це одно... А потім, коли є сумнів, то всяке право по його боці. Ти прости, Соню, що я раджу, але ти повинна переконати його, що він Андрійків батько. Тонко, непомітно, але дати йому непохитне переконання…
— Мені невимовно тяжко жити з ним! — жалібно говорить вона, й губи знов витягуються.
— Ну, що ж, Соню?... Я розумію. Але, як же инакше? Розійтись?
Мені до болю ніяково й соромно, але тепер я вже ніяк не можу сказати їй: іди до мене. А вона ж цього жде, за це, мабуть, і Андрійка віддала б.
Соня широко зітхає, набравши повні груди повітря. І, зразу видихнувши його, немов покінчивши з чимсь, уся стріпується й каже рішуче:
— Ну, що ж! Все-одно! Так я й сама думала… Ти виїжджаєш?
— Так! Себто, власне, ще не рішив. Але тепер поїду десь на місяць.
— З новою… знайомою?
— Не знаю... Ні! Не думаю…
— Ти любиш її?
— О, ні! — ці слова живо і з таким ляком вириваються в мене, що я сам дивуюсь. Соня теж дивується, але, видко, зразу повірила, й їй це приємно.
— Але як же?! Ти ж сам казав Дмитрові, що…
— Так, але тут… Власне, це просто... ну, як би тобі сказати? Вона дуже самотня, безпорадна якась і... ну, жагуча, чи що. Розумієш? Про любов ми навіть не балакали…
