— Добре! — згоджуюсь я. — Але, коли нема, зараз же смалимо туди. Так?
— Дзвоніть!.. — не дивлячись на мене, каже він тьмяним, слабким голосом.
— Ні, відповідайте: так?
— Та добре… Ну, звичайно…
— Чудово!
Я йду до телефону, а Панас Павлович із виглядом людини, яка чекає постанови консиліума лікарів, починає ходити біля мене.
Коли якась жінка каже в вухо мені «слухаю», я міняю свій голос і питаю:
— Варвара Хведорівна дома?
Панас Павлович швиденько підходить до мене навшпиньках, немов бажаючи почути відповідь, роззявляє рота й так застигає, не дихаючи.
— Ні, їх немає вдома. А хто спрашує?
— Скажіть: добрий знайомий!
На лиці Панаса Павловича пробігає радість, неначе в лісі промінь на світанню.
— А як сказать? — добивається голос.
— Так і скажіть. А давно пішла?
— Ні, оце тільки. Вони поїхали в театр.
— В театр? Ага, дякую!
І я кладу трубку. Панас Павлович розгублено дивиться на мене.
— А як же… А мені здавалось, що вона дома, — бурмотить він.
— Пішла в театр! — серйозно кажу я й діловито озираюсь. — Ну, значить, можна їхати.
Набіраю циґарок у портсигар, замикаю шухляди стола, зазираю в гаман, чи досить грошей, неначе ми
