Аркадій мовчки, мов не помічаючи біля себе Адольфи, підійшов до мольберта, взяв палітру і почав зчищати з неї фарби, і вмить знов відчув над головою своєю тепле, з запахом алькоголю дихания Адольфа. Хотілось швидко озирнутись, підскочити, вчепитись нігтями в ті свинячі очі, в сей мягкий, нахабний віс і рвали їх, тріпати й сласно скреготати зубами.
— Адольф. Ви хочете повторения тої одени? — хрипло сказав Аркадій.
— Якої? — невинно підняв рідкі брови Адольф і уважно подивився на «приятеля».
«Зараз знов заверещить і почне кусатись.»
Аркадій одсунув в куток мольберт, довго чомусь копався там, і, не дивлячись на Адольфа, знов узявся чистити палітру, обтираючи ніж волохатою маткою, замазаною ріжнокольоровими фарбами.
Адольф усміхнувся, підставив стільця і сів, широко розсунувши поги.
«Нудота, їсти хочеться. Чого прийшов до дому? Сього чесного ідіота не бачив? Пензлі витирає, подумаєш, художник, «духовні інтереси».
— Що вам, властиво, треба од мене? — раптої надавичайно коректно, з холодною і чемною гіднісю озирнувсь Аркадій.
— Мені? О, друже Аркадію, мені так мало треба, що соромно навіть турбувати вас. Не турбуйтесь, будьте ласкаві.
— Але ви хотіли щось сказать…
— Се б то я?… Але що я можу сказать, «людина безладного і низького розуму», як колись ви зовсім справедливо пазвали мене? Що тільки й всього, що привитати.
