Темним пилом почали сідать сутінки і на полотно. Сінник Адольфа на підлозі ледве сірів. Аркадій сидів непорушно, тримаючи пензель в безсило-спущеній руці.
«Дурниці все це, зайве, непотрібне, придумане. Не потрібна нікому ні ця жінка, ні туга цієї безмежності далекого поля—життя; ніхто не зрозуміє цього, та й сам він не вірить в це. Це тільки звичайна, проста ось ця нудьга в грудях. Саме почуття животіючого голоду. Є ось цей глухий кул Парижа, а в ньому, мов загублений, хмуро-скелистий острівок, самотність. Більше нічого не було. Безглуздість, неминучість, безконечність.
Залізти б у самий темний куток, де дах мансарди сходиться з підлогою, втиснути б в куток цей спину, підняти коліна і покласти в них голову. Добре б так. І обміркувати все як слід, рішуче і систематично. Головне, - систематично. Як що володіє що-небудь в процесі життя розум і свідомість, як що мають вони хоч краплину активної творчої сили, то потрібна система. Все тоді буде ясно, і сміх ріжних ідіотів буде тільки жалість викликати, а шлях життя стане зрозумілий.
В прихожій галасливо заскрипів дзвінок, потім почулося тупотіння важких чобіт і крихкий, хрипкий бас Адольфа:
— Хто дома? Га? Обізвися, чорт тебе бери… Нікого? Чудесно. І розкішно.
Аркадій підняв руку і, посупившись, нахилився над полотном; удав, що поринув в роботу.
На порозі з'явилася телеграфно-розпливчата постать Адольфа:
— А-а! Художник — від слова «худо» — малює свою жовту жінку. Сожитель і вірний мій приятель на своєму посту і пильнуєш «іскусство». «Іскусство» з дому вийшло. Bonjour, Monsieur!
