Гликерія злазить з брички й на-щось підходить ближче до заробітчан. Злазять також Іван, Катя, Гусляр, Ценя та инші й також підходять до них.
— Чого-ж ви так… Хіба роботи немає? — говорить Гликерія.
— Хм… роботи… — посміхається чоловічок і починає оповідати, як вони два тижні вже блукають од економії до економії, з міста в місто й нігде не можуть знайти тієї роботи.
- Літо, господь його святий зна, — випало неврожайне. Хліба висохли, згоріли, скрізь вправляються своїми руками. Що було грошенят з дому, з'їли, а тепер хоч живим до бога лізь. Думалось, хоч погорюєм літо, та все-таки принесем додому якусь копійку, чи за землю заплатити, чи себе прохарчувати. А тепер от-таке. Хоч сядь та плач…
Чоловічок оповідає, а дві купи людей стоять і дивляться одна на одну, але дивляться не так, як незнайомі між собою люди, а так, як дивляться звичайно в музеї на вощані фігури, тільки одна група дивиться з виразом якогось жалю, огидливости, страху, а друга — заздрости, похмурої туги й ніяковости.
— Ось, зраня й макового зерна в роті не було, — посміхається чоловічок, винувато якось дивлячись на Гликерію й Івана: — люди вкрай поприставали. Доросле то ще так-сяк теліпається, а молоде зовсім припало до землі. Як не найдемо ще тут роботи, то вже й господь святий зна, що його думати далі…
Гликерія дивиться на якогось хлопця год 14, помічає, що він дуже схожий на її брата, Василька, —
