— Не хочете? — закида вона гордо голову.
Балачка вже й на другому кінці стихає, і Гликерія, не повертаючи ні голови, ні очей, бачить, як Катя виясняє иншим причину суперечки, і чує, як та повинна насмішкувато і зневажливо всміхатись. Іван теж устає на ноги, струсює з штанів крихти й говорить:
— Не то, що не хочу, а просто не можу виконувати такі, такі дикі бажання. Я просто таки дивуюсь.
Гликерія круто повертається, так що поділ сукні аж вітер здійма біля неї, й кричить до екіпажів:
— Семен! Запрягай мою бричку! Хутко?
— Ліко! — тихо говорить до неї Іван. — Що з тобою?!… Що за фантазія? Це-ж образа…
«А мені начхать!» — хочеться крикнути їй, але вона тільки зривається з місця і прудко йде до брички, біля якої, не знаючи, що почати, стоїть Семен і з здивованою пикою щось говорить до Дуньки. Гликерія знає, що й ця буде лаять її й судити на кухні з другою прислугою і їй хочеться кинуть їй гроші, затопати ногами й вигнати, зараз-же вигнати.
— Чого стоїш?! Що за розбалакування? — накидається вона на Семена. — Запрягай!!
Вона ще трохи дивиться на похапні рухи Семена, який почина вовтузитись біля упряжи, потім повертається і йде до спільників пікнику, що збились докупи, тихо балакаючи; назустріч їй вибігає Жабурин і, витираючи невеличкими кулачками своє маленьке, руденьке обличчя, почина плаксивим голосом:
— Гликеріє Панасовно! Змилуйтесь, куди-ж так рано? Тільки розвеселилися — і трах! додому .. А тут лихтарики, чайок, повітрячко… Гликеріє Панасовно! Забудьте…
