вітру, ні хмари; порох з битого шляху димом лізе в очі, у вуха, в ніс, у рот. Хочеться пити, а води немає, або така тепла в баклажках, що аж гидко у рот взяти. Ноги щемлять, тіло мляве, у грудях страх за будуче й пекуче бажання їсти, їсти!
Вона озирається до екіпажів і зустрівається з поглядом Івана.
— От це контраст! — говорить Іван, поширеними й смутними очима показуючи на одну й другу групу. — Це справжній контраст.
Але Гликерія навіть не дочуває добре, що він каже; їй жаль, страшенно жаль заробітчан. Вона нічого не одповідає йому, а найшовши очима Семенову бричку, гукає:
— Семен!.. Семен!.. Їдь сюди!
Семен поверта коні, гецає по борозні й хутко під'їжджа до неї.
— Там зосталося що-небудь?.. Хліб, м'ясо?.. — питає вона.
— Зосталось…
— Виймай сюди все, все!.. Треба людям цим дать…
Зачувши «хліб, м'ясо», полтавці як електричною течією проймаються. Вони жадно переводять очі на Семена й починають зорити за ним. Забачивши, що він зліз з брички й почав щось виймати з неї, вони починають посовуватись вперед, поминати панів і наближатись до брички. Гликерії видно, що й чоловічкові страшенно хочеться побігти туди, але він з делікатности стоїть перед нею без бриля, щось говорить і тільки иноді погляда на Семена пильним оком.
А Гликерії аж досадно дивитись, як Семен, з своїм звичайним флегматично-покійним виглядом і з «ароматною» в куточку рота, помалу вийма французькі