істота, а людина… За силу твою, за все!.. Правда, дика трохи, але, знаєш, я тобі скажу…
І він говорить їй. Буря потроху меншає. На мосту стихає, вітер втомився й не крутить деревом, тільки дощ ще з більшим шумом пада на ліс. Іван теж помалу заспокоюється і, поклавши голову Гликерії собі на плече, м'яко проводить їй теплою рукою по щоці. А їй і неприємно від цього, бо знає, що він повинен своїми чуткими, ніжними пальцями почувать її рідке ряботиння, і якось душно й солодко, і досадно чогось. Вона притуляє його голову до себе і, закривши очі, почина палко цілувати. Скільки проходить часу так, вона не знає.
— Годі, кицю, годі вже!.. Пора вилазити… Дощу вже немає… — чує вона Іванів голос і наче прокидається. Знявши з його шиї руку, вона глибоко, з дрижанням зідхає і проводить рукою по лиці. А воно таке гаряче, ніби вона не проти вітру сиділа, а проти якого полум'я.
Дощу вже справді немає і в лісі видніше трохи. Десь за дубами чути знову сміх, балачки, перегукування.
— Іван Васильович! — чується Катін голос. — Де ви? Го-го!!.. Додому!
— Холодно, Ліко: надінь моє пальто, — говорить Іван, сидячи біля неї. — Вогко, застудишся…
— Ні… — в'яло бовкає вона й бере в руки віжки. Вона зовсім не почуває ні холоду, ні вогкости, — їй душно, чогось тяжко, чогось сумно, хочеться плакати.
Знов рушають, тільки попереду їде Семен, який показує всім дорогу. Берестки знов чіпляються за одіж, за бричку й наче плачуть, прощаючись з гостями й обсипаючи їх краплями дощу. Повітря легке, свіже, бадьоре.
— А тих вже немає… — ліниво промовляє Гликерія, виїжджаючи на шлях і дивлячись на те місце,
