нами поту; губи, видно, сухі й гарячі. Гликерія прислухається знов і чує, як він говорить.
— Мені, знаєте, здається, що з такого погляду можна згодитися з словами Христа: «не печітеся», в перекладі: «не турбуйтеся, не клопочіться». Розумієте? Не те, що не купуйте на завтра чаю й сахару, а не уявляйте собі ріжних неприємних почувань… Це найголовніше… Почувань! Що ж таке життя, як не довгий-довгий ряд усяких почувань?.. І зараз, в цю хвилину, я живу, я маю якісь почування, хоча-б і від цього вина… Не все одно? Через що-ж це життя мусить бути гіршим, ніж те будуче, для якого всі так клопочуться і, головним чином, клопочуться до самої смерти?! Теперішні переживання вважаються за перехідні, а от там десь, ніби-то в будучому, буде все. І біжать-біжать, поспішаючись, одмахуються руками од всього, а як не можна одмахнуться, ледве приторкнуться губами і знову спішать і, помітьте, минають те, чого шукають. Шукають життя, а воно у них перед носом… Ви вдивіться, вдумайтесь, скільки життя у кожного чоловіка, скільки гри, думок, почувань. Ви тільки слідкуйте за кожним так про себе — і ви побачите, скільки втіхи це дасть. Люблять слідкувати за життям звірят, а те забувають, що самий цікавий звір — то чоловік. Яке багатство руху, життя!..
Гликерія одводить від нього очі й починає слідкувати. Дійсно, скільки руху, життя! Як все приємно, мило! Он сидить на дишлі брички кучер Семен і, попихкуючи «ароматною» папироскою, балакає з Дунькою. Дунька біліє серед зеленого своїм білим фартухом і, заклавши руки за спину, очевидячки кокетує з ним. Але Семен, видно, не дуже то вважає, бо дивиться кудись повз Дуньку і десь, певно, своїм звичайним тоном говорить:
