Цю сторінку схвалено
ЛЕНІН
Одна за одною спішать і щезають хвилинки…
І зморшки напружують хвилями горде чоло,
І очі, як леза, — здається, приперли до стінки,
І раптом проллються усмішкою, сонцем, теплом.
Рука, як рука. — Чоловіча, робоча, смаглява.
— Робити невтомно, нестримно, хоч цілу добу!
А літери — гук: — Індонезія, Індія, Ява! —
— Доволі знущання! — Дорогу, дорогу рабу!..
Запилена пара, жилетка. Побиті ботинки.
Краватка на боці. — Звичайна фігура. Ну, да!..
Та гостро і чітко — нестримні маленькі хвилинки…
…Навіщо ботинки?.. А людство? Комуна? Мета?
Над вечір. — Удома. — Один. — Телефон. — Установа.
— Надія!?
— Я знаю! Голодний! Там каша, — бери!
Хвилинка, чи дві — пообідав. А далі, а знову:
— За працю, за працю! — Бо серце штовхає: — гори!
