Раз на вулиці ми зустріли маленьку дівчинку Вона була одягнена убого і гірко плакала, притулившись личком до стіни. Коло неї стояло декільки цікавих парижан і розпитували її. Лярош моментально опинився біля дівчини, але не казав нічого. З розпитів виявилося, що вона загубила десь на вулиці свою маму і тітку Женнету. Більше вона нічого не могла сказать.
— Чого ж ти хочеш? — раптом серйозно з інтересом спитав Лярош, немов тут ще була якась неясність, котру йому хотілось вияснить.
— Я хочу до… мами! — з плачем повторило дівча й обвело нас великими оченятками, на нижніх віях яких висіли крупні сльози.
— А навіщо тобі мама? — также уважно й серйозно спитав Лярош.
Хтось веселий засміявся, думаючи, що дідусь жартує з дівчиною. Але цей навіть не глянув на сміхуна.
Дівчина боязко подивилась на нас і мовчала.
— Ти її любиш, свою маму?
— Люблю-у…
Лярош раптом посміхнувся, одвернувся й байдуже одійшов од юрби.
— Я міг би двома цукерками прогнать сльози любови, — буркнув він мені.
Вчора прийшов до мене Лярош.
Я лежав на матраці і дивився в небо крізь розчинене вікно. Я тільки-що повечеряв і почував себе цілком зручно на своєму матраці на планеті, яка зветься Землею. В небі вже світились крізь розідрані непокійні хмари инші планети і я до них дружелюбно посміхався. Долі стояла пляшка од вина.
На мою пропозицію засвітить свічку Лярош суворо сказав:
— Не треба.
