— За ваше также!
«Правду кажуть, що друга йде вже лекше!» — всміхнувся про себе Микола, смаковито уплітаючи оселедця і скоса подивляючись на смачну шинку, яку вже намазував гірчицею Фомушка. Оселедець дійшов до краю, але їсти ще ніби дужче захотілося.
«Хіба ще одну випити та шинки з'їсти?» — подумав Микола, одкидаючись назад.
— Что же ви, Ніколай Стєпановіч? — хитнув на закуски Фомушка. — Вєтчінкі?
— Нєт, спасібо, довольно…
— Что?! — злякався той. — Довольно? Більше і не вип'єтє?
— Нє могу…
— Да нє может бить?! Єщо одну, Ніколай Стєпановіч!
— Єщо одну!? — вагаючись перепитав Микола і подививсь на шинку — Хм… Ну, давайте єщо по одной!
«Вона ж не брала з мене слова, що я тільки дві вип'ю… Вона думала, що я сам боюсь більше двох випити, — заспокоював себе Микола, дивлячись, як чиста, прозора цівка горілки лилась у чарки. — Не вставати ж голодному!»
— Вот і… вєліколєпно! — радісно говорив Фомушка, — а то «нє могу». Я уже іспугался… За ваше здоров'є!
— Мнє так пріятно с вамі… — глитнувши нашвидку шматок хліба, додав він. — Ви такіє всєгда… как би вам сказать… скромниє… Ви нє обіжайтєсь, что я так говорю… Я, знаєтє, просто говорю, нєобразованно…
Микола вспокійливо хитнув головою, не маючи спромоги сказати словом.
— В гімназії… что ж я там? — со второго класа вигналі… Нєобразований.
— Пустякі! — муркнув, плямкаючи, Микола.
— Что?.. Ізвінітє, я нє разслишал
