патичний, пробуждається, знаєте, чувство… е… е… якби вам сказать, е… е… затишку, чи що?.. Миленькі куліски… От побачите!
— Так… — промовив я. — А де ж ваші артисти… Здається, уже… — подивився я на годинника, — трохи більше 12. Вже чверть на першу.
— Невже? — здивувався він. — Хм… Що ж це їх нема? Може де в саду?.. Гонта!.. Галя!.. Залізняк!..
Але, не дивлячись на те, що, здається, й справдешні Гонта й Залізняк, якби тут лежали мертві, із труни посхоплювались би від цього голосного гукання, ніхто не озивавсь і не показувавсь.
— Хм… Що ж це? Певно, щось помішало… Але вони зараз прийдуть… Гонта!.. Залізняк… Фю-фю-фю-ю-ю!.. Абсолютно дивно!
Я вже «абсолютно» не дивувався. Я покірно присів на одне з «кресел» з першого ряду й зібрався чекати. Зараз же заспокоївся й Гаркун. Підсівши до мене, він почав спершу оповідать історію повітки, чи то пак театру, як спершу вона призначалась для складу лантухів із зерном, як він, Гаркун, потративши силу енерґії, одвоював її у хазяїна-єврея, того самого шевця, що його вивіска красувалась на воротях, як він заходився біля «партеру» і в три дні утворив його, як потім став грати, виховувать суспільство (не обійшлось, розуміється, без «індиферентизму»). Потім перскочив на себе і з дружною щирістю ввів мене в своє минуле велике й славне…
Так минав час.
— А ваших усе таки нема, — похопився якось я вставити, покористувавшись тим, що йому треба було висякатись. — Уже хутко й перша…
— Та ну? Це щось не… той… непевне! — скрикнув він і схопився з місця. — Щось сталося!.. Знаєте що? Посидьте ви тут, а я побіжу, покличу. Тут недалеко… Десять минут…
