й наче божаючи яко мога глибше вгризтися в живе м'ясо. Гриць та Андрій аж вилка повипускали й перелякано дивились на цю дику боротьбу, а дід Юхим, як ніс люльку до рота, то так і застиг на одному місці. Нарешті, Рухля скажено фицнула задом, шарпнулася вперед. Трохим зстрибнув на землю і, дрижачи весь, як у пропасниці, підняв з землі шапку й, шарпнувши недоуздком, прошипів:
— Бу-удеш?!
Рухля вся тремтіла і, трусячи шиєю, мов бажаючи скинути щось з неї, покірливо стояла й водила на всі боки очима, з куточків яких текли сльози.
— Н-но! — крикнув Трохим знов, надіваючи шапку на голову й не витираючи губ, на яких виступила піна, змішана з кров'ю. Рухля хутко посунулась уперед і, труснувши гривою, подивилась на нього.
— Повернись!
Вона вже не щулилась, а навіть сама всунула голову в шлею і стала, як слід, вздовж дишля.
— Я… тобі покажу-у! — важко сопучи, промовив він, поправляючи й оглядаючи її зо всіх боків. Потім повернувся й мовчки пішов до стайні.
— Ну, брат!.. Вона добра, а ти… ще луччий! — покрутивши головою, сказав дід, коли той проходив повз його. Але Трохим тільки кинув на нього похмуро оком і мовчки пішов у стайню. У цей мент біля другого возу залунав голосний Гриців регіт і тиха мова Андрія.
— От, діду! — раптом зачув Юхим від них. — Добрий жеребець? Га? Го-го-го!... А подивіться, чи держиться ще голова там!
— Та й злий же, брат ти мой! — тихіше почулось від Андрія.
— Гу-гу-гу! — задоволено одкинувся назад Гриць, але в цей мент із стайні вийшов знов Трохим, ведучи за собою Вороненького, який ще дожовував сіно і,