ною, а земля землею. Отже скажи йому це, хіба послухає? А як же! А це то й погубило його й мене. Вийшло це так. Надало комусь там сказати між іншим, що мабуть Польша здобуде собі таки автономію. Я проти волі глянув на Недоторканого. Дивлюсь, напруживсь він, видно чекає чогось. Ті перевели розмову на інше. Тоді Недоторканий перебив їх і суворо так питає:
— Ну, добре. А що ви скажете про Україну?
Ті спершу й не зрозуміли.
— То-єсть, что «про Україну»? — питає хтось.
— Та от, Польші автономія, а Україні?
— Может бить, со временєм і Україна будєт автономна.
— Та-ак?? — саркастично посміхається Недоторканий. — Дуже вам дякуємо! Красно дякуємо.
— А ви развє протів етого? — питає білявий студент. Недоторканий вмент суворо нахмурюється і з натиском говорить:
— Україна для українців. І ми не потребуємо вашої автономії!
Тут, дивлюсь, просовується наперед якийсь чорнявий студент, в червоній косоворотці, який до того тільки вставляв за панну та за «пролетаріят» короткі фрази.
— Вибачайте… — звертається він до Недоторканого по-українському.
Той зразу пом'якшав, зачувши рідну мову.
— Вибачайте… Ви це про кого кажете «ми не потребуємо автономії»?
— Про нас, про всіх українців!
— Вибачайте, — посміхається студент: — я сам українець, але можу сказати, що ви дуже помиляєтесь, коли беретесь за всіх одповідать. Українській буржуазії, та й то деякій тільки частині, може потрібна самостійність України, але українському пролетарія-
