то Назад, то знову Вперед, то знову Назад. І коли перетягував Вперед, то сонце весело сміялось, і ставала весна, і каміння цвітом цвіло, і риби співали, мовчазні, полохливії риби. А коли перетягував Назад, то ставала тьма і сонце ховалось. А в тьмі лютувала негода, в'яли квіти Життя і люди гризли людей. Люди хапали младенців і головами їх били мокрі з крови каміння; люди пороли черева матерів і волочили кишки їх, топчучи ногами; люди за хвилину вбивали сотні людей. І піднімалась до байдужого неба кривавая пара, і чад душного страждання стелився по землі. І чад той дурманив розум і люди сами гризли собі серця, точили свою кров і в страшеній тьмі ворогів обіймали, а друзів душили.
О, я знаю, читачу, ти не віриш мені. На вір і не бійсь, мій читачу — це ж казка, це тільки казка, це ж тільки в казках бувають страхіття. Не бійсь і не думай, бо як вдумаєшся, як схочеш збагнути все страхіття цеї казки, то запалиться спокійне серце твоє і згорить брудне та тепле дрантя його і стане воно болючою червоною жариною. І не будуть коти-чудодії навівати тобі більше спокійних снів після смачної святочної вечері.
Отож, слухай, читачу: в один такий час, коли в тій країні стояла чадна тьма, коли пугачі пугали на темних могилах і гордо ходив по змордованих трупах Назад, цей Назад зустрівся з Впередом.
— Ну? — посміхнувся Назад. — Скоряєшся? Чи ще хочеш битись?
— А хіба на землі нема вже ні радощів, ні мук, щоб я не схотів більше битись? — промовив Вперед. — Хіба вже всюди у грудях червоні пекучі жарини згоріли на сірий байдужий попіл? Хіба скрізь уже розум людський, це просторе і хмарнеє небо, де б'ють вогневі блискавиці, зійшов на стояче, тягуче болото, де ледве ворушаться черви-думки?
