вали й то один, то другий починав або співати півнем, або командувати дивізією, — його переодягали з салдатської одежі в сірий халат, засаджували в «номер» і так само били кулаками, каблуками, шворками, так само в'язали в «сорочку», як він недавно сам бив і в'язав.
А Гуня все ходив собі та посміхався.
Ніхто з цих сірих істот, зачинених в номерах, набитих в палатах, не цікавився ніким і нічим. Всі вони кишіли в коридорах, палатах, спали на підлогах і койках плече о плече, але не знали один одного. Десь за їхніми вузенькими, заґратованими вікнами люди єднались, чогось хотіли, за щось бились, раділи, вмирали, а цим, схожим до людей, істотам не було до того ніякого діла.
Ці сірі страшні істоти гризли свої руки, дряпало тіло, сиділи цілими днями недвижно, немов прислухаючись до чогось у себе в середині; вони реготали поруч з тими, які ридали, але ніхто з їх нікого й нічого не чув і не бачив, крім того, що діялося в ньому одному.
Гуня ж усіх знав, всім ласкаво, помалу казав «дра-а-сстуй», а випрохавши цигарку, схиляв трохи набік голову й говорив:
— Спа-ссі-і-ба.
І це було теж надзвичайно й дивно.
Але був такий час, коли і з Гунею щось приключалось. Частіше всього бувало це в місячні розкішні ночі, коли вгорі над госпиталем і землею жило величним життям небо, а внизу, коло вікон осяяні білим світом тополі задумливо-недвижно стояли одна коло одної, немов сумуючи перед розлукою. Бувало це тоді, коли гостро видно було простір життя поза цими стінами, коли ласкавий до всіх промінь місяця, напруживши сили, розпихав густе, смердюче повітря напівтемної палати й милував замучені, знесилені постаті сірих істот.
