— Ну, годі! Валяйте!.. Без передмов! — перебили його.
Він сів і розгорнув зошит. Коло його поставили лямпочку й видно було як дрижали йому руки. Було трохи ніяково і смішно.
— Ну, так от… — хрипло промовив він і почав читать:
«Це було тоді, як мене випустили з тюрми. Два роки я ждав волі, але коли діждався, вона не дала мені здійснення моїх надій і бажань. Життя обманило мене.
А як я любив це Життя! Крізь мою ґрату не раз вишкиряла на мене свої білі, холодні зуби зима; щодня тупі, маленькі люди кололи мою душу гострими муками; знесилений мозок не раз падав під вагою понурих, сірих дум; але любов моя до нього все росла. Я ждав його, Владику-Життя. Я думав, що воно насамперед відогріє своїм ніжним диханням моє замерзле серце; обвіє стомленого квітками кохання і краси; приголубить і в дужих та ніжних обіймах заспокоїть мене. І краплю за краплею я ховав палку жагу в своєму серці, щоб потім з ним упитись до безумства.
Але, коли ці тупі люди зняли ґрату і штовхнули мене до нього, воно обманило мене. Воно грубо схопило мене й зразу кинуло в вогонь, де куються мечі боротьби, де чорним димом стоїть насильство і зло, де тільки деколи блиска іскрою Краса і Ніжність. А коли я був незадоволений, воно гордо проходило повз мене й дихало мені в лице холодними нудними днями. А потім знов хапало мене, безсилого, і щпурляло в вогонь борні, регочачи з мого безсилля.
В той час я дістав лекцію у одної буржуйки-вдови. У неї було безліч дітей і племінниця Єлена. І от, коли я став ходити на цю лекцію, серце моє перестало плакати, а в грудях стало затишно та тепло, як ранньою
