дилась Надія, яка зараз же породила Ревність. І обидві, мати й дочка, стали рости й битись в моїй душі. Од цього там було раз-у-раз брудно, стояв розгордіяш і хотілось гризтись з мішками й проститутками, які похотливо обнімали її своїми маслянистими поглядами.
Але тут ще гарячий сором за це все страшенно пік і не щадив навіть чистих куточків серця. Ох, як соромно іноді бувало! Уявіть: звідти, де скреготали зубами Злидні, де під чорним крилом Праці стогнала понура пісня Ненависти й Помсти, де рождались для того, щоб бути гноєм під гарні квітки Життя, звідти я йшов туди, де дзвеніли чаші, де лунали пісні сластолюб'я, де жирними ногами ступали по цьому гною і рвали зрощені соком гарні квітки Життя.
Ви думаєте, що це було легше, ніж ходити по колючих цвяхах? Ви думаєте, легко було од тих довірливих поглядів, якими мене стрічали там «внизу», не знаючи, що я був там «вгорі?» Ці погляди були тими цвяхами, що рвали мені душу.
Але я не міг уже, не мав уже сили розірвати той ланцюг, яким так міцно був прикутий. Я затикав рани од цвяхів її поглядами й ходив.
І я не ходив, бажаючи рвати ланцюга, але не бажаючи й тягнутись за ним. Я хотів сам тягнути його. І мені здавалось, що я це зможу, бо й вона так задумливо й уважно слухала, як я оповідав їй про Життя, про боротьбу, про страждання й радощі її.
Але раз після лекції я прийшов в їдальню. Тут було шумно, весело, людно. Єлена, метнувши оком в мішків, проституток, занадто радісно привітала мене й посадила коло плоскої, вугрюватої Катрі.
— Ну, далі! Максиме Андрієвичу! — скрикнула вона.
Мішок — Максим Андрієвич поправив сервету під волом, що трусилось, як холодець і, схиливши голову на плече, сказав:
