— Довольно разговаривать! — кричить суворо вартовий.
— А що? Стрілять будеш? — в'яло питає Андрій — Стріляй, земляк, слухайся начальства, нам все одно, — гірше не буде.
— Не пройде голодовка, — так-же в'яло говорить він до Петра. — Не дадуть голодати; звелять і будуть силою годувати,
— Не разговаривай! — рішуче знімає з плеча винтовку вартовий і націляється.
Стріляй, земляк, стріляй, не бійсь! — байдуже, так же в'яло говорить Петро і, обхопивши руками грату, безсило притуливінись до неї лицем, замирає.
Тихо. Місяць, що перше виднівся на голубому небі, як маленький білий шрам, зробився жовтішим, і небо потемнішало. Сонце сховалось, і в подвір'ї стає ще затишніше.
— Так що ж, земляк? — раптом тихо чується з Петиного вікна. — Будеш стрілять?
— А що? Пожалію, думаєш? — буркає вартовий.
— За що ж ти будеш стрілять?
— А що ж мені за вас під суд іти? Тоже!
— Та хіба ж ми тобі яке зло зробили?
— Не разговаривай!
— Ех, земляк, землякі!…
— Слиш, ти? Говорять тебє, не зєвай!
— Та плюньте, Петя, — безсило говорить Андрій. — Охота вам…
За стіною тюрми чується ніжний-ніжний згук мандоліни. Хтось, мабуть, іде в поле. А на подвір'ї так хмуро,так гнітюче тихо. Місяця не видно, він наче засоромився людської мерзоти і прикрився густою хмарою.
Тихо. Липина й бересток, ніби й собі злякавшись страшної темної сили, не шелестять густим листям і, близько притулившись одно до одного, тільки вряди-годи щось боязко прошелочуть і зкову замруть.
