Я вже мав виїжджати додому та, на гріх, і подумав собі: «Ану, дай зайду до своїх, до українців. Тепер воля, то воно й не так небезпечно уже заявитись справжнім українцем. Як не як, а любови до рідного з серця не викинеш».
Та й заходжу до української книгарні. Каюсь, розпустив я трохи язика там з ними: досталось таки правительству за причіпки до нашого рідного слова. Ну, якось воно так вийшло, що Недоторканому теж по тій дорозі треба їхати, що й мені. Ми й умовились увечері зійтись і разом їхати до поїзду.
Тільки це вже перший і останній раз я їздю з щирими українцями. Дав уже зарок собі: як побачу де якого щирого українця, десятою вулицею обминатиму. Буде з мене цього сорому та горя, що тепер маю. Мені б уже з тої хвилини, як він до мене в номері причепився, треба було б одкараскатись від його. Плюнуть і не їхати з ним. Але ж якби ж то знаття! А то думаєш собі: «свій чоловік, українець. Треба піддержувати національну справу. Годі сидіти по хуторах»… От тепер за це й попосидь у тюрмі. Треба було, як розсердився він у мене в номері й хотів іти, не вдержувати, а я, наче чорт розум одібрав, почав ще умовляти його. А розсердився він, бач, того, що я одяг комірчика з галстухом, а не вишивану сорочку з стьожкою. (Найшов дурного, щоб всяке бачило, що я українець). Насилу виправдався тим, що сказав, ніби забув узяти з собою сорочку. А то вже: і «ренегат», і «кацап», і «зневага національної культури». На смерть образився.
Ну, все таки поїхали разом. Їдемо, балакаємо про українські газети, і не криюсь, приємно таки було держати в кишені українську газету й не прислухатись, чи не біжать за тобою арештувати. Воно, що й казать, усе приємно, коли воно дозволено, коли написано скромно, не задиркувато, і по-укра-
