Звожчик попався сердитий. Не подобалось йому це.
— Ти, — каже, — барин потіше, нє лайся. Я вєдь тоже могу словєчко сказать. Я хоть і кацап, да одной лєрігії с государем!
Тут би замовкнуть, так ні: Недоторканого це ще більш підзадорило й він випалив таке, що до лиця тільки якомунебудь соціялістові. Мені аж у серці йокнуло, а звожчик так і жахнувся.
— Так вон ка-ак? — каже. — Ето, значит, на государя такіє слова. Ну, так погоді же. Н-но!
— Куди ж ти завертаєш! — гука Недоторканий.
— А вот увідіш! Н-но! Вот в участкє ми разузнаєм, вєрно-ль то, что ти сказал. Ми такіх уже возілі…
«Отуди — думаю — к бісу! Зачепив собі мороку. Ще в тюрму попадеш через його». Так наче моє серце вже тоді чуло, що так буде.
— Ну, остав, ізвозчік, — миролюбиво кажу я, — поєзжай на вокзал. Довольно.
— Нє-єт. Я етого нє могу. Нє-єт. Уж ми ето в участкє разсудім. Н-но!
Що ти його будеш робити? Ще справді завезе! Бачу, Недоторканий почина йорзати на сидінні.
— Та це ти справді, земляк, в участок їдеш? — питає нарешті.
— А ти думал в лєсторан тєбя за такіє слова? Н-но!
Що ти йому казатимеш? Везе таки в участок. Недоторканий почина сопти. Далі зразу чогось заспокоївся, посміхнувся до мене, та й каже до звожчика:
— Ну-ну, їдь, їдь… Чого ж?.. Побачимо тільки, що тобі скажуть в участку за твої слова про царя… Їдь, їдь…
Звожчик нічого, мовчить.
— Побачимо, побачимо, як тебе погладять по головці за те, що ти свою мужицьку морду з царем зрівнюєш?
