Нічка тепло та м'яко війнула в лице.
Зачинилися двері. Потім раптом швидко заклацала защіпка і двері знову на половину одчинились. Серце замерло з чеканням.
— Слухайте… Я забула… Скільки верст туди?
— Тридцять.
— Тридцять? Умгу… Як прийду в лісок, дам руку. Чуєте? Як тільки ж прийду!.. А тепер забирайтесь… Ідіть!
І двері швидко зачинились, заторохтіла защіпка, затупали і стихли ступні.
Ззаду тихо підбіг вітрець, наче десь піджидав, щоб зостався я сам, і щось тихо, лукаво шепнув. Що він, любий, шепнув, що забилось так мені серце? Щось хвилююче, бадьоре, щось таке шепнув мені, що я враз насунув шапку, загорнувсь у свиту й рішуче-радісно пішов од ґанку.
Пройшов уличку і другу, минув річку, вийшов у степ. Тихо спала річка і крізь сон щось тихо шепотіла осоці. Вулички дрімали, тільки де-не-де з якихсь віконниць пробивались смужки світла, мов лукавий з сміхом погляд із приплющених очей.
Спав і степ.
Позад мене стояв місяць. І не був уже червоний, перестав сміятись, тільки ніби був здивований увесь. Ніби вибрався на небо, глянув степом і аж ахнув: ти диви, мовляв, які простори! і не ждав! І благодушно-радісно сміється, і морга серйозно журним зорям, хмаркам легкодухим, гаям сумовитим та могилам старим і поважним. Всім моргає і сміється. Любий дідуганчик!
— Гей, зійди, зійди, ясний місяцю,
як млиновеє коло, —
Ой, вийди, вийди, сердце-дівчино…
Тш! Неконспіративно!..
Натовкмачив шапку геть на лоба, підтягнув за
