ного прохання наставляла вперед все лице і ждала. Але й Митрохван, і Ганна нічого їй не одповідали.
Один тільки раз Митрохван щось сказав до Ганни, але вона сердито крикнула на нього й він винувато зщулився і знову замовк.
Я йшов зовсім тверезий, з холодною, ворожою гидливістю поглядаючи на своїх товаришів. Навіть часом стискував плечима, дивуючись самому собі.
Але вже було не далеко і я терпів їх біля себе. Іноді я зиркав на Митрохвана. Довге лице його, лице якогось водяного голого звіряти, виявляло злу, потайну завзятість і рішучість. Щось, видно, міркував.
І я міг знайти якусь схожість? Господи!
Сонце врізалось у лісок. Дерева стояли в ореолах. Як мученики, яких розп'яли на шляху, стояли й радісно, надхнено сяли.
Долина покрилась задумливою тінню; дороги по ній стали темними.
— Водиці… Ох, голуб'ята, водички… — стогнала бабуся й чекаюче випинала лице. Але всі мовчали й бабуся, зупинивши на хвилину на мені свої жовті, тупо здивовані очі, знову похнюплювалась.
Сонце зайшло.
Тоді всі дерева, немов хлібосольні господарі, випровадивши високого гостя, перестали радісно та ясно посміхатись, стали серйозні, стомлено закутались у тіні, підобрались і застигли.
Пролетіли довгим цугом якісь прудкі пташки, поспішаючи й заклопотано перекликаючись тонким писком.
Хлопчаки зайняли товар із стерні і гнали його на дорогу.
Все готувалось до чогось, все ждало чогось.
Ніч наступала. Наступала ніч моя!
Серце холодно замирало.
