віть, коли ловили його «харцизники»[1], не мінявся, тільки ще більше насуплювався, очі робились ще меншими, колючими і страшно якось біліли губи.
— Справді, Семене, я неодмінно мушу бути согодні на тім боці. Це як собі знаєте, — з натиском повторив я.
Семен навіть не озирнувся. На величезній його спині сидів цілий рій блискучих, маленьких, чепурненьких мушок. Коли він робив якийсь поривчастий рух, вони спурхували і прудко літали над спиною, неначе чайки в морі понад скелею. Потім знову сідали і сиділи якось надзвичайно недвижно, ніби пильно вдивлялися в мене.
— Можуть убити, — раптом, верст через десять, суворо пробурмотів він, зачепивши віжки за люшню й починаючи робити цигарку.
— Були випадки?
Семен не хапаючись подув на книжечку паперу, повагом одірвав один аркушик і поліз у кишеню за тютюном.
— А чому не було?.. Чи на те розуму треба, аби вбити чоловіка?
— Але було, що й не вбивали?
Семен лизнув папір, витер сірника, пихкнув кільки раз і, беручи віжки, зволив промовити:
— А чому не було? Було, що й не вбивали. Вйо!
— Ну, то й мене не вб'ють? — постановив я.
І, пам'ятаю, мені раптом стало страшенно смішно: я — мертвий. Ці мушки, Семенова спина, конячинка, на який підстрибувала комічно і глупо якось шлейка, Семенова шапка з прогризеним верхом і… я — будучий мертвяк. Лежу десь в якомунебудь ярі дикому, порожньому, надо мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружка сидять такі ж
- ↑ Погранична сторожа
