Але я нічого не почував. Страх пройшов і знову було тільки напруження якесь та втома іще.
Довго сидів. І якби мене хтось раптом запитав, чого я сиджу, я б, напевне, зразу й сам не міг би сказати, чого ж я, справді, сиджу.
Але сидів, не маючи навіть ніякого сумніву, що не треба сидіти. Треба.
І тільки як шорохнуло в вітях, мене щось штовхнуло, ніби підійшов хтось ззаду й ляснув по спині.
«Іра!» — пронеслось по мені.
Схопився.
Де ж вона?
То тільки промінь біліє в кущах. Її нема. Чого ж не йде? Що ж там діється?!
Ах, їй байдуже. Може, не вірячи в мене, заснула і всі горять…
Мама бігає в сорочці, в одній сорочці моя мамуня, свята, кохана.
Чого ж вона не йде? Чом не біжить, не дає руки своєї? Я ж жду… О, що ж вона робить зо мною!..
І мені вже здавалось, що я довго-довго жду тут, що давно-давно колись був там між скиртами.
Я встав, хутко ходив між деревами, люто підбивав ногами сухі гілочки і знову виходив на узлісся. Там дивився на жовте, нишпорив очима й знов заходив у ліс.
Вже сіріло, коли з'явилась Іра. З'явилась зовсім не з того боку, де я ждав, вся не така, як перше, в якійсь хустці, нижча ніби, трохи зігнута.
— Ну? Ну? — кинувсь я до неї.
— Все добре… Все добре… — зашепотіла вона, чогось здригуючись уся, задихана від швидкої ходи.
— А мама… мати як? Мати?
— Нічого, нічого… Всі вже на селі. У попа… Все горить… Але ніхто нічого… Усе добре… Вас
