кою і сильно-сильно тулив руку з недокурком до грудей.
Тетяна, стоячи біля нього в такі хвилини, не могла здержатись, губи її жалісливо кривились, вона прикладала руку до щоки і, плачучи, примовляла:
— Сирітко ти моя! Ні матінки, ні батенька. Голубчику…
На четвертий день увечері Кость почав дуже хрипіти, стогнати й пручатись на всі боки, ніби хтось насів йому на груди та душив.
Тетяна злякалась, кинулась до нього, скрикнула, схопила з жердки свиту й щодуху побігла в село по фершала.
Але коли вони обоє вже прибігли назад, Кость лежав спокійно й нерухомо. Лице суворо витягнулось, під очима лягла кружальцем холодна мертва тінь, губи блідо-сині міцно прилипли до зубів і зуби злегка виглядали з-за них.
Фершал поклав руку на лоба, на серце йому і сказав:
— Готов… Можете обмивати…
І вийшов.
Коли Костя обмивали, в руці його, блідій і негнучкій, з почорнілими слідами дряпинок, зацуплена була цигарка. Баба хотіла розцупить пальці, але Тетяна не дала виймать її і так його й обмили з нею.
Лановий, що був якраз під той час у хаті і все не вірив, що Кость помер, вражено чухав бороду й трохи винуватим голосом говорив, поглядаючи на недокурок:
— Хм! Оце так… кумедія… Хм! Хто б подумав!.. Та так і помер…
Так Кость і помер. Так з тим недокурком його й поховали. І тижнів два ще потім згадували на кухні цю чудну кумедію з Костем.
