Я сидів в одній тюрмі. Не бачив ні книжок, ні листів, ні єдиного друкованого слова.
І дійшло вже до того, що я тільки лежав дні і ночі на койці й байдужими, млявими очима дивився на стіни, стелю та на вовчок у дверях. Книжок я вже не вимагав, бо знав, що все одно «вони» не дадуть мені їх. З начальником тюрми не балакав і, коли він звертався з чимсь до мене, я навіть не вставав з койки й тільки одводив погляд на стелю.
І не прохав уже перевести мене з цієї камери, де зо всіх боків були глухі стіни, за якими не було ні одного товариша. Я знав, що «вони» навмисне все це робили.
Дні, як тягучі краплі з якоїсь безкрайної ринви, капали одні за одними в темряву минулого, як краплі похожі одна на одну. Спершу я цікавився, скільки їх накапало, а потім лінь було рахувати — і я погубив дні. Погубив і, навіть, приємно часом було: наче їдеш якимсь безмежним полем — без шляху, без певности, куди їдеш, навкруги фуга, сніг помірно й невпинно пада й пада, коні ледве соваються, на очі дрімота налягає. Хай везуть коні, все одно. Іноді здалеку заманячить думка: «це ж, братіку, ти замерзаєш. Смерть це… Чуєш?» — «Смерть?… Гм… Як то смерть?» — В такі хвилини смерть дуже погано уявляється. І знов дрімаєш собі.
