двір'я, стояла маленька, задумлива хатка, а між ними ворота на вулицю.
— В повітку! — хитнув Семен головою й кинув навкруги пильно суворим оком.
— Розпряжу коняку, та й поведу вас.
Я теж озирнувся, зстрибнув з возика й побіг до повітки. Одчинивши двері, я ступив до неї… і від несподіванки закам'янів: на розкиданій соломі, якраз проти дверей, сиділа… уявіть собі… сиділа панна. Сама настояща, городська панна, в гарненьких черевичках, що визирали з-під сукні, з солом'яним бриликом на колінах, з здивовано-направленими на мене очима. А очі, як у зляканої лані, промінисті, чисті, великі. Я рішуче нічого ніколи не мав проти гарненьких панн, але в повітці, на соломі, в подвір'ї контрабандиста… Я мусів почувати себе ніяково.
— Можна ввійти? — ні з того ні з сього промурмотів я. Очі панни ще більш поширились, потім швидко пробігли по мені, здригнулись і бризнули сміхом.
— О, будь ласка! — галантно повела вона рукою круг себе і, навіть, посунулась трохи по соломі, ніби увільняючи мені місце. А очі її зо сміхом і з цікавістю дивилися на мене.
— Дякую, — засміявся й я. Мені зразу стало легко й весело. Я непомітно озирнув її. У темному волоссі їй запуталась соломинка і дрижала над вухом; нижня губа, як у вередливих і гарненьких дітей, була трохи випнута наперед. У повітці було темнувато, пахло вогкістю, шкурами, запрілою соломою.
— Ви, товаришу, мабуть переправляєтесь через кордон? — спитала вона.
— Угадали. А ви теж?
— Я теж.
Ми обоє чогось засміялись.
