таке, як раніш. Як пригадую собі, на другий день ми якось ні разу не реготали. Васюк майже весь час ходив із кутка в куток по слідах, витертих на підлозі попередниками, і посвистував. Я лежав на койці. Пригадую також, що це був мало не перший день відколи жив я з Васюком, що я пролежав, як раніше, цілий день на постелі. Ввечері, в сірому світлі смеркання, ми сіли, було, в шашки пограти, але на половині гри обом стало нудно й ми покинули.
І не розвивали ніяких планів у той вечір.
Другого дня, виразно пам'ятаю, Васюк, вчепившись руками в ґрату, весь час після обіду до самої ночі просидів на вікні. Ми часто сиділи й раніше, але не так подовгу.
А я цілий день лежав на койці. Не хотілось рухатись. Потім потроху, непомітно стало так, що Васюк, звичайно, ходив по хаті й посвистував, а я лежав. Майже не балакали, а коли балакали, то потроху й дедалі то сухіше, холодніше. Шашки десь порозгубились і, коли хотіли раз заграти, то не змогли знайти всіх. Нових робити не хотілось.
Васюкове ходіння мене дратувало. Іноді він починав кашляти, спирався об стінку рукою і, нахиливши голову, кашляв хвилин п'ять. Це також було нудно й досадно слухати.
— Ти поменше б на вікні сидів… — сказав я раз.
— Це не вікно… — грудним шепотом промовив він і, постоявши ще трохи, знову заходив.
— І ходив би не так багато…
— Тобі що?
— Та мені нічого… Ти стомлюєшся…
— Плювать!..
— Глупо…
— Не находжу… Глупіше лежати цілий день.
— Я принаймні лежу тихо й нікого не турбую своїм ходінням…
