— Так якого ж чорта чіпляєшся? «Не ходи, не сопи». Твоя камера, чи що?
— Щоб ти знав, що моя! Мене першого привели сюди.
Він аж сів.
— Слухай, ти або здурів, або…
— Сам ти дурень!..
Він мовчки, пам'ятаю, посидів, потім тихо ліг. Мені стало трохи соромно, але зараз же я почув страшенну злість за це на Васюка. Мені хотілось зробити йому, коли так, ще гірше, ще поганіше.
— І кашляєш ти… Перше вночі не кашляв, а тепер кашляєш… Я ж не винен, що ти не можеш спати.
Він мовчав.
— Я теж міг би, коли в мене безсонниця, кашляти і взагалі перешкоджати спати.
Васюк ворухнувся.
— Я це навмисне роблю? — глухо спитав.
— Я так думаю. Перше ти не кашляв. А тепер на злість. Я, мовляв, не сплю, так і другий хай не спить.
Васюк скинув ноги на підлогу й сів. Сів і схилився до мене. Я лежав і дивився у стелю, але почував, що він дивиться на мене.
— Ну, та й сволоч же ти, слухай, — помалу й злісно почав він. — Така сволоч, що я й не сподівався… «На злість».
— Ну, я прохав би тебе не лаятись, бо теж умію дулю скрутити.
— А хіба ж не сволоч таки? Яке ти маєш право так говорити… «Я на злість йому кашляю». Ти, брат, може, по собі міряєш. Але коротка мірка…
— Скажіть, довгий який! Подумаєш! Обізвався.
Васюк раптом замовк і знову ліг.
Більше ми в той вечір не балакали. Вночі Васюк
