Голос був злий, повний ненависти.
— Не хочу! — різко одіпхнув я голову його.
— Я тобі говорю, берись! Чуєш ти, сволоч! Берись.
Ще трохи й він кинувся б на мене. В голосі його було щось надзвичайне, чудне, ніби хтось наказав йому там іти за мною й він не міг не послухатись, прийшов, але ненавидів за це мене ще дужче. І така була сила в цьому голосі, що я боязко й мимоволі покірливо схопив його за шию й повис на ній. Правою рукою він обняв мене за спину, підвівся і поніс. Хвора нога моя черкалась об землю з таким болем, що мені ставало млосно, але я не стогнав. Я весь час з гострим дивуванням силкувався зазирнути йому в лице і щось зрозуміти, побачити на ньому. Але темно було й бачив я тільки очі одні, напружені, напрямлені вперед, ніби слухаючі щось всередині у себе. Вигляд лунатика або заґіпнотизованого.
Тільки як я застогнав, він повернув до мене лице й воно знов виявило злу огиду.
— Тихо! Не стогни…
І озирнувся. Пустир темнів круг нас. Він обережно підтягнув мене вище і знов поніс, цупко держачи, боячись упустити.
Я знову застогнав. Він раптом сильно здушив мене й прошепотів:
— Ти замовкнеш? Ще раз застогнеш і я кину тебе, як собаку, тут!
І знов поніс, як брата, як щось надзвичайно цінне йому; ніс, як кішка носить у зубах кошенят своїх.
Позад нас понуро й грізно темніла мовчазна тюрма; вітер у буйнім танці крутився між нами, немов радів за нас; хмари, темніші ночі, заклопотано сунулись поперед нас, немов спішили попередити когось; а ми, як двоє звірів, міцно обнявшись, зігнулись, бігли у тьмі, озирались, спотикались, важко
