І майже наспівуючи, розчиняє двері й увіходить у високі з колонами, килимами, таблицями сіни.
Тут тихо, строго та велично, як в передверії гробниці. Перед нами стоїть у довгій лівреї благообразно-суворий, сивий швайцар і холодно питає:
— Що треба?
Але Зіні все те й за вухом не свербить.
— Губернатора треба бачити, — недбало кидає вона й шукає очима вішалку, де б могла повісити своє пальто.
— Їх превосходительство не приймають.
— Що??
Вона озирається, високо підніма брови й здивованими очима дивиться на нього. Вона здивована, але здивована з смішком в очах, з смішком людини, яка знає, що дивуватись нічого, бо то єсть неправда, а буде так, як вона собі знає.
— Їх превосходительства немає вдома… — ще холодніше промовляє швайцар.
— Хіба? — весело дивується вона й скидає пальто. Дає його мені й повертається до швайцара:
— Ви певні в тому? Кумедно! Але того не може бути, ви помиляєтесь. Він напевне вдома. Напевне. Підіть, будь ласка, скажіть, що прийшла Зінаїда Сокоринська. Він знає. Дуже-дуже треба бачити.
Швайцар строго дивиться на неї й на мене. Але я твердо витримую його погляд — мені навіть жаль його трошки, жаль його строгої поважности, довгої лівреї.
— Я ж вам виразно кажу, що їх превосходительство не приймають зараз, — з натиском говорить він до Зіни.
Але Зіна весело-нетерпляче поводить плечима.
— Ах, боже мій! «Приймають, не приймають». Ви підіть скажіть, що прийшла Зінаїда Сокоринська. Розумієте: Зінаїда Сокоринська. Оті все. Ну, швидше
