— Я нічого не помічаю… — прошепотіла Муся.
— Я теж.
— Мабуть далі…
— Мабуть.
— Посидьмо ще трохи… Гарно тут… Спішити нічого…
І вона тихо, журно, лагідно посміхнулась до мене.
Ми затихли. Ліс ніби помирився з нами й не дивився так вороже й суворо; дуби із співчуттям поглядали на нас згори; оголені берези несміло визирали з-за них і посміхались білим гіллям.
Ліс помирився з нами й провадив далі своє життя, життя кохання, народження, росту. На блідих квіточках кущів діловито гуділи бджоли; тукав дятель десь угорі; дві пташки, пурхаючи з гілки на гілку, подивлялись на нас і несподівано зливалися в обіймах. Літали сплетені коханням метелики, або в щасливому безсилі сиділи на листку й поводили вусиками. В траві парами кишіли кузьки. Одбувався великий, прекрасний процес життя.
Люблю я цей процес у лісі, в полі! Чистий він, не скалічений цими моралями людей, не заслинений лицемір'ям похоті, сильний, одвертий, простий. Люблю цих кузок, пташок, цих маленьких, несвідомих протестантів проти лицемір'я старшого брата свого — людини.
Оддаючись зо всею силою цьому процесові, або як би сказав цей брат — людина: «зо всім цинізмом», вони, ці кузки, метелики ніби говорять йому: «на, дивись, нам не треба ховатись, у нас нема «незаконорождених», у нас нема пашпортів, моралів, «уложений о наказаниях», ми маленькі, здорові, чисті циніки».
Ми з Мусею дивились на них, а вони літали, повзали круг нас, ці циніки, вилізали парами, спле-
