Потім раз увечері, після повірки, пройшла по тюрмі чутка, що на прохання одмовлено. Хоча чуток було багато але цій якось усі повірили — занадто вона була коротка, суха і страшна.
На другий день я бачив його.
Ми гуляли. Ліниво похитуючись, падали рідкі сніжинки, небо стояло низько, задумано й ніби в задумі губило ті сніжинки.
Прогулка була нудна. Всі ходили окремо, піднявши коміри пальта і вперто дивлячись собі під ноги. На ринві покрівлі сиділи, понуро набундючившись, тюремні голуби.
Вони з'явились, як звичайно, несподівано; попереду дозорець з чорною пишною бородою і в блискучих чоботях з широкими литками, а позаду він, в розстібнутому пальті із сірим лицем, з фосфоричним гнилим блиском напружених очей.
Йдучи, він заклопотано застібався. Йому було холодно.
Хтось поспішно уступився з дороги. Семен простягнув йому руку, той напружено, ще більш поспішно стиснув, хотів щось сказати, але він уже випередив і той тільки подивився йому вслід і для чогось поправив на голові шапку.
Раптом Семен озирнувся і, хрипло засміявшись, крикнув:
— Хороша погода, товариші! Правда? А мене післязавтра…
Він хитнув якось догори головою і, зробивши коло шиї рух рукою, хутко одвернувся.
Всі мовчки з широкими очима дивилися на нього.
Потім хтось пробурмотів щось, але він не слухав; похапцем, нерівно перебираючи ногами, біг за дозорцем. Можливо, що йшов підписати останню «бумагу», можливо, щоб дати зняти з себе фотографію. І він поспішав — це так було йому потрібно, важно.
