В кінці коридора була перегородка, за якою й була «покійницька». Дозорець часто озирався, пильно й стурбовано слухаючи, і ступав чогось навшпиньках, ніби намірявся когось злякати.
Зараз… Ще чотири, три сажні.
Чи він знає? Жде? Розкрив жадно свою душу?
О, розуміється, жде! Стоїть, стягнувши весь вогонь з минулого й будучого, запалив факел душі й горить, ждучи. Стоїть повний нелюдської, своєї чулости, повний велетенського, таємного хотіння…
Дозорець раптом зупинився і, озирнувшися до нас, зашепотів:
— Смотріть: ось двері в церкву. Как подам сигнал (я чхну), січас же, пожалуста, у ці двері і сховайтесь за стєнкою. Вони не замкнені…
І навіть трошки одчинив і знову зачинив їх. Через двері з стіни суворо й пильно дивився на нас якийсь святий з сивою бородою й ніби говорив:
«Так-так. Самі должні понімать…
— Добре! — прошепотів я.
Ще кільки кроків. Він, мабуть, уже чує нас.
Ох, яке велике таїнство відбудеться зараз!
Боже! Яким я маленьким умить здався собі з своїм коханням!
З якою побожністю дивився я на неї, на цю, що несе тепер в собі найбільше, найцінніше для нього, для того особливого, для того таємно-мертвого — не померши, живущого — не живучи!
Я безвладно почав ступати навшпиньки, одсунувшись трохи вбік од неї, що йшла твердо, напружено, з білим лицем, блискаючи в сірій напівтьмі точками очей.
Тихо рипнули двері перегородки. Дзвякнули ключі. В пітьмі коридорчика яснів вовчок «покійницької».
— Они немножко… нездорові тепер… — прошепотів дозорець.
