і, почуваючи жагу любощів, без контракту, без примусу, вільно, доброхітно робила зо мною обмін цінностями й не вважала б цього ні моральним, ні неморальним. Як бачите, бажання просто дике, неможливе, продукт розпутньої, ненормальної фантазії. Ну, де ви візьмете у нас таку женщину? Нісенітниця.
А тим часом фантазія моя просто не давала мені спокою. Отакі абсурдні бажання іноді найбільше допікають людині. Я думаю, це й семинари знають (наприклад, хоч би з того, що мають страшенне бажання весь світ перевести в секту скопців або, принаймні, оддати до них у семинарію на виховання).
Вечорами я вже просто не міг сидіти дома й завжди виходив на вулицю. Улиця ввечері — це зовсім щось інше, ніж удень. Вдень вона носить потоки трудової енерґії, вдень вона заклопотана, хмура, серйозна; вона грюкотить, лається, спішить. А ввечері, особливо, як виходить на небо блідий від суму місяць, улиця робиться задумливою, лагідною й сумовитою, як закохана вперше дівчина. Сміється тихеньким, приглушеним, хвилюючим сміхом, не грюкотить, не лається, а дзвенить піснею, музикою, шепоче щось у тіні темних з-піднизу і срібних зверху дерев. Не знаю, яку я більше люблю, але улиця ввечері надавала мені тоді ще більш бажання знайти витвір моєї дикої фантазії.
І я невимовно вперто шукав його. Майже під кожну хусточку й капелюшок зазирав: чи не глянуть сміливі, жагучі очі, чи не покличуть, чи не скажуть: «а! ось де ти, а я тебе шукаю так давно»… Мої ж зазирання різно приймали. Деякі хіхікали й соромливо одвертались, — мовляв, нас треба брати не зразу й обережненько; бо це ж річ така стидка й неморальна. Деякі прямо пропонували себе й одверто торгувались, — такі на знак цієї одвертої про-
