дихався. Лихтарик не горів… Де ж вона?… Темно, якийсь чудний запах.
— Ну, та й стєрва ж ця Дунька! — раптом злісно, хрипло вирвалось у когось у пітьмі. — Кажин раз, сволоч, лампу мою заберьоть!..
«Хто це?… Що це?… Тут хтось сидів?!»
Заторохтіло сірниками, чиркнуло. Застрибали по стінах незграбні тіні. Передо мною, спиною до мене стояла тільки вона. Я швидко озирнувся. Нікого більше!
— Ну, підожди ж ти, сука, я тібє покажу!.. — захрипіло від «неї».
Я захолонув… Щось страшно штовхнуло в голову, в серце… Ні, це не може ж бути!!
— І кажин раз! Мою заберьоть, а свою покине. Світи їйо!.. Сволоч! О!..
Сірник погас. Застукало скло, чиркнув знову сірник, знову застрибали, захитались по стінах тіні, незграбні, дикі, великі.
Потім усі зупинились і застигли на одному місці. Вона розмотала з голови чорний шарф, скинула й недбало повернулась до мене.
Що?!!
Якесь широке, трухляве, намазане білим, лице, розплесканий, у пудрі, ніс, підведені, як у кловна, брови й очі… Брудновата пасмочка волосся.
Я став весь важкий.
— Ну, мілашка, роздягайсь… Що стоїш?..
І вона, недбало і цинічно обнявши мене, байдуже одійшла до ліжка, швидко роздягаючись.
— Боже! Що ж це?
Я приголомшений дивився круг себе.
Кривий умивальник… На ньому лямпочка з склом, заліпленим пригорілим папером… У мисці в брудній воді — шкарлупи цибулі, долі — ночний горщик… Пара цікавих прусаків… Стіни з якимись безглуздими
