Став дихати трохи спокійніше,
«Може справді все нісенітниця?»
Навіть соромно трохи стало.
Коли — зирк! Попереду, в воротях якогось великого будинку, виткнувся краєчок її капелюха. Пам'ятаю, в мені страшно замерло серце. Але я навмисне одвернувся, зробив найбайдужісінький вигляд і тою ж ходою пройшов повз ворота, не дивлячись навіть у них. Був якраз невеличкий дощик, я підняв комір пальта й пішов далі, не озираючись і не хапаючись.
Вечір темний був, прохожі спішили додому і дедалі ставало їх менше та менше. Я все йшов, не озираючись і не знаючи, чи йде вона за мною, чи ні.
Може передала другому шпикові й той під виглядом хоч би того добродія з парасолем іде оце?
На розі одної вулиці, ніби спіткнувшись, я хутко глянув назад. Далеко виднілась на мокрому тротуарі жіноча постать.
Але чи вона?
Я хутко завернув за ріг, перебіг улицю і сховався в якийсь двір, виглядаючи на вулицю в щілину фіртки.
Довго ждав і вже хотів виходити, коли на тім самім розі з'явилась вона і стала пильно озиратись.
«Ага! — злорадісно думав я: — Шукай, шукай серце, ось зараз ти знайдеш щось!»
Жінка рішуче повернула вліво, в ту саму вуличку, де сховався я, і пішла по другому боці.
Я почав хвилюватись: що робити? Вийти, піти за нею і вистрілом у спину вбити її? А як вона помітить і сховається, або підніме крик і не допустить до себе та ще й арештує?
Чи зробити вигляд, що не помитів її, йти по другому боці, не озиратися й завести в якусь безлюдну вулицю, потім зразу, несподіванно обернутись до неї, підбігти й тоді?
