з погонею й робили деякі уваги, які торкались більше деталів нашого арешту, ніж провини.
Так, наприклад, один дядько з вилами в руках пильно обдивився нас, потім заклопотано звернувся до Данила і спитав:
— А сіль є?
Данило й я подивились на нього. У Данила очі стали кругліші.
— Яка сіль?
— А на хвіст сипать…
Стражникові не подобались його питання.
— Одойді вон! — сердито крикнув.
Дядько зупинився, пропустив нас, підморгнув заднім на стражника й не пішов далі.
Мені він подобався. Подобалось, як він поглядав на нас. Правду кажучи, такі погляди попадались частенько. Але стражник чогось почав хвилюватись, якось підрівнявсь і, коли Антип зупинився, щоб поправити щось коло чобота, сердито, роздратовано закричав:
— Ну, скарєй там!.. Довольно манєри приставлять!..
Антип підвівся, мовчки, здивовано подивився йому в лице, потім тихо й повчаюче промовив:
— Это чин полиции так позволяет себе? Нельзя. Нельзя так.
— Ну, базікай там! Іди говорю! — чогось надзвичайно злісно крикнув стражник. — Тоже в разговори ще… От я тобі покажу разговори…
І додав таку лайку, від якої Антип моментально зупинився, подивився на стражника, потім повернувся до мене й коротко спитав;
— Слыхали?
— Слыхал… — буркнув я.
Антип більше нічого не сказав. Рішуче і строго попрямував далі. Лице виявляло непохитність.
