ний. І треба було бути вкрай заїденими «опортунізмом», щоб не пристати на нього. Іра так і сказала другій половині нашої організації, яка не погодилася з нами. А не погодившись, розуміється, одкололась од нас.
Ну, це, само собою, не могло спинити нашу половину. Тим паче, що ми мали в руках такі чудові «пункти»! От тільки з економією мого батька виходило трохи складніше. Річ у тім, що він держав цілу зграю черкесів, які день і ніч їздили круг маєтку і всі, як один, мали гвинтовки й нагаї.
Певно, що при таких умовах туди треба було послати чоловіка, який би міг добре розібратись і справитись з цими обставинами.
Звичайно, що таким чоловіком був я.
Так, це був я. Але в мені сидів дракон.
В мені сиділо гибель драконів. Я, наприклад, любив мою мамуню. Вона була буржуйка, вважала, що селяни за те бідні, що багато грішать, але я любив її. Це був дракон — я знав, і його треба було вбити без вагання, але коли мамуня приїжджала в город, я навіть пропускав збори «Червоного Півня» й бігав їй в аптеку, в крамниці, до кузин.
І мамуня так лякалась усього. А коли лякалась, то серце їй так билось, що очі ставали великими-великими, напружено-болючими, й сама вся робилась такою безпомічною. І завжди, тихо й ніби злякано прислухаючись до чогось, говорила:
— Це пройде… Це пройде…
Але я сказав рішуче моє «я».
І темним вечором одним, в призначений час, передягнений у драну свиту, стару шапку й руді, величезні чоботи, що совгались мені на ногах, я тихо постукав у віконце до Іри.
Вуличка вже заплющила свої віконниці і, загорнувшись в палісаднички, тихо дрімала.
