Отже, як усе щасливо обійдеться з ними, вона сідає на коня… Ні, це справді незручно…
Нуда, вона прийде прямо пішки до того ліска, де вони колись аґітували вдвох Омелька Задрипаного… Пам'ятає? Він ще з-під лоба неймовірно поглядав на неї. Так от туди…
Там він ждатиме… Коли все добре, він зараз же йде назад.
Вона, звичайно, розуміє, що йому рішуче не ходить тут про всякі там родинні сантименти, але… Йому цілком байдуже, як там справиться з своєю бідою якась панота, хоч би це його власна родина була, але він гадає, що це необхідно для самого діла. Взагалі він дуже просив би, щоб не думали, що якісь родинні мотиви можуть спинити його в тому великому… Він, звичайно, звик до сім'ї, але… І йому тяжко…
— Вам треба вуса наставні почепити! — сердито перебила мене Іра. — Неодмінно. У вас є такі вуса?
— Ні, нема!
— Глупо. Надзвичайно глупо. У вас надзвичайно ідіотські вуса. Ви це знаєте? Вони у вас із ніздрів ростуть… От так…
Вона приклала два пальці до ніздрів і провела вниз.
(У мене, справді таки, були ідіотські вуса).
— А посередині нічого… Лисина якась… Глупо
Дійсно, посередині була таки лисина.
— Тип українських вусів… — нетвердо сказав я.
— Що? — із здивованою зневагою зиркнула на мене.
— Ануда… Українські вуса, звичайно, так ростуть… Спочатку на кінцях, а потім посередині. Коли посередині заросте, то на кінцях вони будуть уже довгі…
— Ну? — чудно й строго дивилась мені в лице.
