Ця сторінка вичитана
— Це вони? — рівно, не звертаючи на слова його уваги, сунувся дід і пальці його скручувались і тяглись до стражника.
— Діду! крикнув стражник: — Одійди, кажу!
— Це вони?! — скрикнув дід і скажено, дико стриб нув на стражника, впився йому в шию руками і, хитаючи головою, захрипів.
Стражник з жахом пручався, одбивався, а пручання це залалювало людям очі диким, лютим гні вом.
— Ага!… Так його!… Дай йому щастя того!…
Над гуртом збитих докупи людей стояв крик і рев, а по вулиці тікали інші два стражники, топ чучи кіньми дітей, клунки. І навздогін їм нісся крик.
З неба ж широковеличного, ясного та чистого, радісно дивилось на них сонце і сміялось.
