Пізно було вже. На вулиці туман, як наміткою, обгортав лихтарі. Прохожі з піднятими комірами і руками в кишенях поспішно минають повз мене. Вони знали, куди йшли. А я не знав, тому й не поспішав. Я навіть рук не ховав у кишені й коміра не підіймав. Я тільки посміхався. Але коли б хтось узяв ту посмішку з губ моїх і розпустив її в чомусь такому, де можна розпустити і сміх, і плач, то в посмішці моїй, мабуть, не дуже багато виявилось би сміху.
На розі однієї вулиці я зупинився. Тут часто я піджидав Наталю. Часто ми проходили тут, щільно пригорнувшись одне до одного. Тут також часто з'являлась одна постать, від якої у нас жалісно й з гидливим страхом стискувалось серце.
Так, ми тут часто проходили. Ми спішили додому. Вдома нас чекала холодна картопля і плащ.
Хи! Куди ж тепер мені йти? У всякому разі не здобувати ж грошей. Розуміється. Але все ж таки куди?
Туман і вулиця були вогкі, холодні, але все-таки тепліші, ніж той клубок, що давив мені груди. І я пішов знову по вулиці в тумані.
Раптом зо мною хтось порівнявся. Я озирнувся. То була та сама істота, яку ми часто зустрічали на цих вулицях. Це було те саме жалке, страшне створіння, яке викликало в нас якийсь містичний страх і бажання ще тісніше пригорнутись одне до одного.
Вона з'являлась завжди якось несподівано, як дух; завжди з'являлась на самих безлюдних місцях. Ми сумнівались, що вона проститутка, хоча не раз бачили, як вона підпливала, наче тінь, до якогось прохожого. Але той, глянувши на неї, миттєво одвертався й поспішно одходив. Ми іноді балакали про неї, і Наталя не раз питала мене, невже
