ємно-темний вогким пахом будить щось у душі. Хіба я знаю?
Я мовчав, а дідусь кумедний, суворо-хмурий, смішний, маленький дідусь, розкорячивши ноги, сидів проти мене і строго ждав відповіді.
— Ну? Чого ж вам радісно?
— Так… Радісно та й годі… — засміявся я.
Його моя відповідь не задовольнила.
— На світі є більше сумного, ніж радісного, — сказав він тоном, який не допускав ніякої суперечки, — А рабість…
Він зневажливо посміхнувся й замовк, не бажаючи навіть балакати далі про таку нікчемну й пусту річ.
Раптом мені стиснуло в животі, немов кишки мої враз злиплись і я зробився плескуватий, як порожній мішок. Під грудьми засмоктало й занило, так що я мусів лягти.
Дідусь зиркнув на мене. Я перевернувся на бік, бо лежачи лицем догори, почував, ніби живіт мій провалився в мене і так душив, що трудно було дихати. А боком легше лежати, це вже відомо всякому.
Месьє Лярош мабуть побачив щось цікаве на моєму обличчі, бо вже не зводив з мене своїх сірих, пронизливих очей під стріхами брів.
— Вам, здається, зараз не дуже радісно? — серйозно і строго сказав він.
Я спробував посміхнутись, але на це треба було сил, а вони якось чудно десь зразу зникали. І тому я залишив це і лежав, дивлячись у вогонь.
— Ви зблідли і вам, мабуть, млосно, — сказав знов Лярош, з серйозною цікавістю розглядаючи мене й ділячись зо мною своїми спостереженнями. Але мені було вже все байдуже: і дідусь, і його спостереження, і вітер, і навіть країна, де гай пахтить вогким духом берега. Про вареники я цього не сказав би, але про них не варто було згадувать.
