Я посміхнувся таки й сказав:
— А чому ж я не можу?
Лярош мовчав. Потім раптом встав і рішуче, твердо сказав:
— Так! Я можу!… Ви? Чому ви не можете? Бо ви — сліпий раб. Ви сліпі, як і вся людськість. Не посміхайтесь, молодий чужинче, мій розум добре знає, що говорить язик. Язик у мене прив'язаний добре і своє місце знає. І я прожив досить для того, щоб так говорити. О, досить.
Він знов сів і довго мовчав. Я також не рухався — у мене був погано прив'язаний язик й я за нього побоювався.
Раптом Лярош заворушився, зідхнув і якимсь чудним, ніколи нечуваним мною, кротким і сумним голосом почав:
— Знаєте що, мій молодий чужинче: людині з моїм досвідом, але молодшою кров'ю можна б весело посміятись. На жаль, такий досвід наступає тоді, коли кров робиться старою і немає вже сміху.
І знов замовк. Зорі все бігли між хмарами і гудів великий город. Мені стало теж сумно. Я, може, не мав великого досвіду, але й сміятись теж не хотілось мені. Я б з великою охотою приголубив цього старенького чудака і, напевне, обом нам легше стало б. Але я не смів.
Раптом старенький чудак знов дуже помалу заговорив і мені видно було в напівтьмі, як сумно захиталась його голова:
— Гай-гай!… Я колись теж був таким, як ви… Я теж любив сміятись і співати. О! Ви могли сміло зносити три пари черевиків і не знайти веселішого за мене. І я теж любив думать, що ми маємо велику ціль, ми — люди, царі природи. Я також хотів рятувати людей і вести їх у царство любові святих ідеалів, високих мрій. Так-так, мій молодий друже, ця ста-
